foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Твори з української літератури та мови, біографії, стислі перекази

Намагаючись якнайповніше передати риси характеру жінки-селянки, письменниця сама перевтілюється у її образ, використовуючи постать оповідача в межах літературної традиції першої половини XIX ст.

Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Квіткою-Основ'яненком за народним зразком оповідь, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського, середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінуюче становище народно оповідної манери було пов'язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

У першого українського прозаїка розповідь ведеться здебільшого в монологічній формі — повагом, неквапливо, з постійними звертаннями до уявного слухача, вигуками, роздумами вголос, з вживанням прислів'їв, приказок, казкових зворотів, ідіоматичних висловів тощо. Квітчина розповідь включає в себе розповідача-посередника; Грицько Основ'яненко — це не тільки псевдонім письменника, а й вигаданий персонаж — досвідчена, літня людина з харківського передмістя, яка має що розповісти, знає, як розповісти.

Квітчин оповідач був, звичайно, умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем; він стояв над героями й аудиторією, що й виявлялося у дидактичних інтонаціях його тону, з відвертою настановою на дидактичні висновки. Сила емоційного впливу оповідань Марка Вовчка на читача зумовлюється тим, що в них дійсність подавалася крізь призму сприймання людини з народу, що в них про життєві явища й події розповідали самі селяни — очевидці й учасники, змальованих подій. Письменниця ввійшла в селянське середовище, пройнялася болями й сподіваннями кріпаків, заговорила про їх життя, як про своє власне.

«Народні оповідання» написані у формі розповіді від першої особи — чи від імені близьких до героїв людей, безпосередніх очевидців їх життя, чи навіть від імені самих персонажів.

Марко Вовчок збагачує розповідь діалогічними конструкціями, удосконалює її, максимально наближуючи до розмовної мови селянина, її розповідь заснована на принципі абсолютного перевтілення: авторська особистість у творі зовсім не відчувається, автор цілком зливається з оповідачем чи оповідач повністю заступає автора. Крім того, письменниця зовсім відкинула таку особливість Квітчиної розповіді, як сентиментально-моралізаторські повчання, консервативне коментування подій.

Розповідач у Марка Вовчка сприймає дійсність, реагує на неї, розказує про все пережите, передумане, бачене цілком у дусі мільйонів близьких йому за соціальним становищем, умовами життя людей. Правдиві, хвилюючі історії з народного життя розповідаються щиро і просто. Звідси відсутність будь-якої штучності у розповіді, безпосередність у відтворенні життєвих явищ і подій, справжня народність мови й стилю оповідань.

Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції; це частіше за все жінка-селянка, оповідачка-персонаж, безпосередня учасниця зображуваних подій, зі своїми біографією і характером. У ряді творів вона розповідає головним чином про себе і своїх близьких («Сестра», «Сон», «Два сини»). Все це надає зображуваному додаткових ознак достовірності, а твору загалом більшої художньої переконливості, її оповідачка не лише найбільш поінформований свідок події, а й обвинувач, який виносить присуд вчинкам персонажів, заглиблюється в проблеми людського характеру, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного. В «Інститутці», незважаючи на простонародний стиль оповідачки, досягається багатомірне розкриття характерів і обставин.

Цілковита відповідність духові народного життя дозволила Марку Вовчку природно передати діалоги й монологи персонажів, всю барвистість і мелодійність народної мови.

Марко Вовчок наближається до народної поезії не лише зовнішньою формою своїх оповідань, але й усіма своїми літературними прийомами; він розповідає як простий очевидець, близький до зображуваних осіб поняттями і освітою, поділяє їх простодушні вірування і забобони, співчуває їх горю і радості; ми ніде не бачимо особи автора; ніде не висловлює він своїх думок і почуттів, ніде не виділяється з тієї сфери, яку описує.

Передаючи тривоги й хвилювання, надії й сподівання персонажів, розповідач ніде жодним словом не аналізує їх почуттів; їх внутрішній світ розкривається в звичайних, незначних зовнішніх діях і вчинках.

Copyright © 2017 Шкільні твори 9 клас Rights Reserved.