foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Твори з української літератури та мови, біографії, стислі перекази

Василь Стус писав вірші про кохання. Сказати так

— те саме, що сказати: «Пушкін написав вірші про пам’ятник Петру І».

Замисліться тільки: майже вся лірика, присвячена коханій, синові, сім’ї, написана за десять тисяч кілометрів від них, у неволі, з постійною гіркою думою про те, як ускладнив і покалічив він їм життя. Цей біль за безневинні страждання жінок виплеснувся у вірші на мотиви української народної пісні «їхали козаки», в якій є такі рядки:

...прив’язали Галю до сосни косами,

розійшлись по лісу, назбирали хмизу,

підпалили сосну від гори до низу...

Полум’я, в якому горіла ніжна, довірлива дівчина, охопило серце поета. Свою провину перед жінкою він відчував особисто — і як провину усього людства перед коханою, матір’ю, нареченою:

Прости мене, що ти, така свята,

На тім вогні, як свічечка, згоріла.

О як та біла білота боліла,

О як боліла біла білота!

Василь Стус уявляє кохання як такі відносини, коли люди стають — одна душа, одне тіло, одна доля. Тільки взаємна щирість і жертовність роблять любов справжньою:

Віддай мені своєї смерті частку,

візьми од мене часточку життя,

І вдвох уникнем самоти, як пастки...

У неволі, у розпуці він береже спогади про щастя, яке тільки в снах повертається до нього:

Наснилося з розлуки, наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як горлом кров біжить.

Клята жіноча професія — чекати чоловіка з моря, із шахти, із тюрми... Василь Стус з далечини очима душі бачить, як

у порожній кімнаті

біла, немов стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Оте простонародне «жона» надає дуже особистого смислу поезії, мов щось суттєве намагається передати рідній людині поет — свій біль, тугу, співчуття.

Згодом тяжчають спогади й думки. Муки близьких людей додають ще більшого болю в засланні, і стають перед поетом постаті жінок, розлучених з ним:

Жінку лишив на наругу,

маму лишив на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

б’ється об мури тюрми...

Безрадісна повість підходить до фіналу. Уже й поет готовий до смерті, з нею тепер буде шлюб. А сниться дім, сниться, як

Спить кохана. Мати спить.

І навзнак,

по вечірній зморі впавши,

син міцно спить.

Останнє прохання — «відпусти мене, ясновельможний: бачу Україну в тьмяних снах» — крає серце.

Copyright © 2019 Шкільні твори 11 клас Rights Reserved.