Є книги, які неможливо забути, бо вони наповнюють душу чистим світлом. І починаєш вірити у диво.

Саме такою є автобіографічна повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять», сповнена дивовижного ліризму і казкового настрою. Особливо запам’ятовується образ головного героя — Михайлика.

Хлопчик надзвичайно тонко відчуває красу природи, вірить у різноманітні дива, що відбуваються навколо. А ще він любить лебедів, що пролітають над їхньою хатою. «Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів». Дід розповідав Михайликові, що лебеді приносять весну, і хлопцеві дуже хотілося, щоб лебеді залишалися у них назавжди. Але слід сказати якесь таємниче слово, щоб вони послухали, та хлопчина ще його не знає. Михайлика дивує малесенький підсніжник, що пробивається крізь снігову ковдру, теплий літній дощ, гриби у лісі, він жаліє лісових мешканців.

Михайлика зачаровують плугатарі, які творять диво зростання хліба. Величезним щастям було для нього доторкнутися до плуга, провести свою першу борозну, тому що тільки тоді по-справжньому розумієш смак хліба.

А ще герой має хист до науки, любить читати. Книга для нього теж диво, яке відкриває нове і невідоме.

Михайлик любить мріяти про дивовижних лебедів, за допомогою яких він зростає.

Читаєш твір — і тепло, радісно стає на душі від того, що живуть на землі такі люди, як Михайлик. Розумієш, що він не зможе вирости злим і жорстоким. Якби більше було таких людей, то життя наше справді перетворилося б на казку.