«Любити все прекрасне і земне і, говорити правду...» — так, роздумуючи про громадянське покликання письменника, стверджував Василь Симоненко. Й справді, його чесне і щире слово несло людям художню правду про людину і світ, тому й тривожать душу його вірші.

Витоки творчості В. Симоненка — у фольклорі, у творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Як талановитий і принциповий поет, В. Симоненко мав власний погляд на речі, своє розуміння сутності людини на противагу загальноприйнятому в радянські часи погляду на людину як на гвинтик у «загальнопролетарському механізмі». Свої роздуми він виклав у поезії «Ти знаєш, що ти — людина», в якій змушує читача замислитися над цим складним питанням:

 

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

В.Симоненко наголошує на унікальності кожної особистості, її неповторності. Окрім того, поет роздумує над швидкоплинністю людського життя. На його думку, слід цінувати кожну мить життя, бо вона неповторна:

 

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

 

Ліричний герой поезії В. Симоненка — активна особистість. Він завжди прагне до нового, невідомого, незвіданого, жадає усе пізнати й зрозуміти. Саме такою постає людина у вірші «Гей, нові Колумби й Магеллани...»;

 

Мріяти й шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на вогні!..

А якщо відкрию вже відкрите —

Друзі! Ви підкажете мені...

Більше того, людина у розумінні В. Симоненка — талановита, неординарна. Така особистість постає у вірші «Перехожий». Ліричний герой — творчий, працьовитий, цілеспрямований, веселий, оптимістичний.

 

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

Як відомо, вірш «Перехожий» присвячено відомій поетесі Ліні Костенко. Хоча, на мою думку, він стосується усіх, хто вносить щось нове у це життя. В образі перехожого проглядає особистість самого автора. Безумовно, таких не люблять, адже вони виділяються з натовпу «сірих» особистостей. Натовп не вибачає ніяких помилок:

 

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять... .

Які вони убогі ці маленькі люди! І здатні лише «обсмаковувати» чужу біду.

А перехожий знову може піднятися, у нього є для цього усі можливості й сили:

 

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

Майбутнє за сміливими, творчими, натхненними людьми. Саме про таких особистостей мріяв В. Симоненко. Та він і сам був таким. А ще — справжнім патріотом. З палкою синівською любов’ю написані його поезії «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці» та багато інших. Образ України майже завжди невід’ємний у поета від образу матері, адже Батьківщина, як і мати, одна-єдина:

 

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Отже, людина в поезії В. Симоненка сповнена гідності, порядності, відповідальності за все, що відбувається довкола. Поет намагався переконати у цьому своїх сучасників. Та його думки і прагнення є актуальними й у наші дні.