Природа для людства – істинний джерело натхнення. Стріли дощу, лягають в калюжі, витіюваті візерунки на замерзлому склі, осінній багрянець лісу або весняне буйноцветие луків, — все це не перестає дивувати, захоплювати і радувати. Тому, що кожен раз така краса виглядає по-новому.
Одного разу пощастило стати мимовільним свідком дивовижного природного явища – веселки. Як і всім, мені давно відомо, що нічого надприродного в цьому немає. Промені сонця, заломлюючись в атмосфері, утворюють спектр. «Кожен мисливець бажає знати, де сидить фазан», — з дитинства вчилися визначати за порядком кольори спектру.

Червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий... А дивишся, бувало, і дивуєшся: де вони, ці кольори? Всі невиразно і розмито. І все ж казково. Чудово. Незвичайно.
Так от, картина, яку зміг побачити лише раз за все життя, перехоплювала дух. Справжнє свято пишноти! А сталося це так. Ми їхали в автомобілі, коли почалася злива. І дощ тривав зовсім недовго. Небо було насупленным і сизим, коли з-за хмар якось несміливо просочився сонячне світло. Перед нашим захопленим поглядом виникла приголомшлива панорама. Соковита, умита дощем зелень луки поступово перетворювалась в ниточку кучерявих дерев, за якими біліли будівлі далекого міста. Під сонцем золотом горіли купола собору з високим хрестом. І цей чудовий пейзаж чудовою аркою вінчала величезна яскрава веселка. І розрізнити в ній можна було всі кольори!
Ми вийшли з автомобіля, щоб вдосталь намилуватися несподіваним подарунком природи. За нами з'явилися й інші мандрівники. Зупинявся транспорт, число цікавих зростало. Всі дивилися в небо, щасливо посміхалися, робили знімки на стільникові телефони.
У цій картинці було стільки радості і заспокоєння, що її можна було б підписати: «Хай завжди буде небо». І додати, а в ньому – веселка.