Коли мені виповнилося чотири роки, тітка подарувала мені малюсіньке жовте курчатко. Я міцно пригорнув ціо чарівну пухнасту істоту до себе і з цієї хвилини майже не розлучався зі своїм подарунком. У дитсадок я не ходив, жив в будинку з великим двором і садом, тому мені легко було майже не випускати курча з рук. Я носив його в кишені своєї кургки, відпускав ненадовго на травичку, загородивши з усіх боків той шматочок землі, де ми гуляли. Намагався одного разу узяти із собою до кінотеатру, куди ми ходили з татом. Правда, цього мені не дозволили.
Курча росло не без пригод, одного разу я впустив його в цеберко з водою. Бабуся пробурчала: «Добре, що не в окріп». Бувало, воно застрявало десь у густих заростях трави у дворі. І от виріс із нього величезний красень півень! Як же він мене ненавидів! Він налітав на мене, як шуліка, і норовив дзьобнути куди тільки дістане. Мені було дуже прикро: адже я вважав, що виняньчив його. Коші я виходив гуляти у двір, півня замикали. А якщо іуляв півень, за дверима залишався я і з тугою спостерігав за ним через вікно. Дивно те, що ненавидів він тільки мене, а на всіх людей свою ненависть не переніс. Мені здається,більше за все моє життя таких ворогів у мене не було. Я довго вважав його поведінку за зраду. Може він пе розумів, що таким чином я показував йому свою любов до нього та піклування*/
Цей півень став першим прикладом «зради» у моєму житії. Потім, в житті, зі зрадою я стикався неодноразово, але саме цей приклад, з дитинства став найяскравішим в моєму житгі.