Зарубіжна література та література нашої країни мають величезну кількість неймовірно зворушливі, романтичних, неймовірних історій про кохання. Але на мій погляд, вінцем творів цього жанру є трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта».
У цьому прекрасному твір кожна рядок просякнута якимось особливим шармом. Перед тобою, як ніби в реальності розгортається кривава ворожнеча двох впливових сімей Верони Капулетті і Монтеккі. На тлі цієї ворожнечі справжні і палкі почуття двох закоханих Ромео і Джульєтти виглядають особливо чудово і з неабиякою часткою фатальності.

Читаючи кожну нову частину цього чудового твору, читач розуміє, що щасливого кінця тут неможливо чекати. Але іноді все таки пробігають нотки того, що справжня любов зможе все пережити і пересилити. Та жахливі обставини руйнують усі надії і мрія закоханих в прах.
Найжахливіше, на мій погляд, це те, що благородні родини вже й самі не пам'ятають, з-за чого розпочалася їхня ворожнеча. Але будь-які спроби примирення відразу ж сприймаються в багнети. Адже не будь батьки Ромео і Джульєтти такими впертими все могло б бути по іншому. Варто було б лише вислухати закоханих, усвідомити серйозність їх намірів і глибину почуттів і ворожнеча б неодмінно припинилася, і все закінчилося б міцним сімейним союзом.
Однак, примирити дві ворогуючі клани змогла лише спільна трагедія, а саме втрата улюбленого сина і улюбленої дочки. З-за власного егоїзму і впертості батькам нічого не залишалося, як оплакувати загиблих закоханих і картати себе за таку втрату, якої вони чимало посприяли.
Закінчується ця трагедія словами, які вже перетворилися у своєрідний афоризм: «Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульете». І адже насправді це саме так. Найстрашніше, що може трапитися – це нерозуміння і неприйняття почуттів своїх дітей батьками.