foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Твори з української літератури та мови, біографії, стислі перекази

Образів, які структурують ідейну тканину всього твору, лише два — це Фауст і Мефістофель; інші образи тільки доповнюють головні та символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.
Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як суперечливість процесу пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Ґете. В образі доктора Фауста автор зображує людину, котра прагне усвідомлення глобальних проблем буття.

Фауст — символічна фігура, що втілює риси всього людства, але значно підноситься над рівнем звичайної людини. Фауст — титанічна особистість, яскрава і значна індивідуальність, завжди невдоволена собою та навколишнім світом.
Фауст — людина надзвичайної духовної сили. Мефістофель про нього говорить:

Та раб то раб, а служить по якому?
І їсть і п'є він щось не по-земному.
його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні*.

Образ Фауста позбавлений цілісності: молодий Фауст — людина почуття, Фауст похилого віку — людина розуму.
Ґете писав про свого героя: «Щоб правильно зрозуміти Фауста, треба знати його характер — характер людини нетерплячої і незадоволеної земною дійсністю, людини, яка прагне оволодіти вищим знанням, прагне насолоджуватися прекрасним добром, і не може навіть незначною мірою задовольнити своє прагнення, тому знов і знов повертається назад ще більш нещасною».
Фауст — справжній учений, бо його допитливий розум прагне усвідомити себе у світі, осягнути загальну й абсолютну істину. Доля Фауста трагічна, адже відповіді, які він знаходить, здаються йому неповними, а істина — частковою. Трагедія героя починається у сфері свідомості: це трагедія духа, що зважився на осмислення абсолютного і розуміє марність своїх поривань.

Природо безконечна!
Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю — все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?

Фауст завжди самотній: поруч із ним немає нікого, крім чорта. Мета його — осягнути сенс буття в цілому, знайти форму життя, яка найбільше відповідала б людській гідності. Розчарування у можливостях людського розуму змушує його звернутися до потойбічних сил, щоб об'єднати два світи, дві душі, які живуть у ньому.

У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай несхожі — і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.

Отже, Бог і чорт, безсмертний дух і смертне тіло сперечаються між собою в натурі Фауста. Два світи, дві душі — це смертна плоть і безсмертний творчий дух, що становлять людську сутність. Своє перше життя Фауст віддав науці, другий термін, відпущений йому, він хоче покласти на саме життя, протягом якого не раз знехтує підступними спокусами Мефіс-тофеля і жодного разу не буде слухняним знаряддям у його руках. Навіть коли Фауст чимось поступався, це була поступка другій частині душі, яка, власне, і містила мефістофельське начало.
Фауст — не ідеальний герой. Упродовж життя він припускався багатьох помилок, але вперто шукав сенсу людського існування і безстрашно йшов до своєї мети.
Образ Мефістофеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з легенд. Мефістофель — це втілення нещадної критичної думки. Він добре знає всі вади людей і дотепно глузує з них, бо не визнає жодної високої цінності в людському житті.
Мефістофель — чорт-цинік, чорт-практик, якому все відомо. Він — дух-матеріаліст, дух-аналітик, котрий зважає тільки на те, що дійсно існує.
Бог називає Мефістофеля «духом заперечення»; вони не ворогують між собою, а складають одне неподільне ціле.

Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір-тьму.
Та це йому не вдасться — шкода сил,
Воно навік приковане до тіл:
Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,
Тілами лиш спиняється в ході,
А згинуть ті тіла — тоді
й воно разом з тілами згасне.

Отже, вони — два протилежні джерела одного начала, які різняться лише знаком: одному з них відповідає знак плюс, другому — мінус, один символізує світло, другий — тьму.
Водночас сам Мефістофель є часткою людини, складаючи з нею одне ціле. Мефістофель — це інша сторона безодні, яка називається людиною: та, що все піддає сумніву.
Мефістофель — духовний двійник Фауста. Це Фауст у Фа-усті, чорт у людині, за висловом Достоєвського. Чорт втілює в собі плоть і дух людини, ниці помисли Фауста та його високий скепсис.
Вони однаково думають і говорять. Інколи їх навіть важко розрізнити. Розмова Фауста з Мефістофелем за змістом і характером нагадує розмову з Богом.

І вічно скаржишся мені ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля ніколи не змогла б?
Ні, Господи.
Не радує мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязі років...
Я ніби й ріс — а добре придивиться,
То духом я ні крихти не зміцнів;
Не став я ні на волос вищий,
До безконечного не ближчий.

Фауст та його двійник — не застиглі форми, не добро і зло, які фехтують на відстані. Вони, мов рідина, набувають форми одне одного. Благородство чорта поступається місцем жорстокості людини, і навпаки.
Мефістофель Ґете максимально наближений до людини. Він персоніфікований і має характерні риси живої особистості, які не вичерпуються голим Ніщо. Він грає в ігри, які сам вигадує, чекає, сподівається, хитрує. Але між чортом і людиною є істотна різниця: людина ніколи не знатиме всього, тому в ній завжди залишиться місце для віри.
Мефістофелю відомі всі таємниці, у цьому корінь його зневіри й аморальності. Знаючи все про все, він глузує з честі, совісті, добра. Він — це лише знання, без співчуття, без кохання. Абсолютне знання звільняє його від моралі. Він сам собі початок і кінець, йому нікуди розвиватись. Він безсмертний цинік, і в цьому його приреченість.
Давній ворог людського роду, Мефістофель відвертає Фауста від високої мети, граючись, переступає через життя й душі людей, але лиходійство не є його «професійною» потребою. Вчинки Мефістофеля — зворотний бік задумів самого Фауста. Проте цим не вичерпується його роль в житті Фауста. Він розкриває перед ним зло світу і тим сприяє його розвитку, адже справжній рух — це суперечливий процес, що відбувається через єдність та боротьбу протилежностей. Критична думка Мефістофеля допомагає оновленню життя. У трагедії він ніколи не рівний самому собі, завжди різний, суперечливий, водночас привабливий і потворний.
Чарівна, чиста, юна, Маргарита (Ґретхен) є символом молодості і краси. Проте вона дитя свого часу, свого міста, парафіянка місцевої церкви, втілення філістерського середовища. Її легко обдурює піп, який привласнює скриньку з коштовностями, дарунок Фауста. Та навіть обман не може похитнути віри Маргарити, вихованої за суворими релігійними законами. Бог для неї — недосяжний моральний ідеал: він завжди вгорі, він карає й милує. Бог Маргарити, милосердний і добрий, існує для всіх, хто сповідує правду й совість.
Маргарита уособлює цнотливість, простоту і природність. Вона наділена тонкою проникливістю та інтуїцією, яка анітрохи не слугує їй для самозбереження. Ґретхен безпомилково відчуває у Мефістофелеві ворога, бо він заперечує все, що вона цінує. Совість не дозволила їй піти за Фаустом, який хотів звільнити її з в'язниці. Без чистого сумління для неї немає свободи. Вона божеволіє, не здатна зрозуміти, чому її щире кохання стало причиною загибелі всієї родини.
У характері Ґретхен немає нічого героїчного, вона легко підкоряється чужій волі, керується почуттями, а не розумом. При всій психологічній витонченості в зображенні порухів її душі, Маргарита у творі виступає узагальненим образом жертовного кохання. Поза філософською стихією її трагедія близька до аналогічних драм в українській літературі — «Сердешної Оксани» Квітки-Основ'яненка, «Катерини» Шевченка.

* * *

Ґете так і не зміг поставити крапку в трагедії. Мабуть, у цьому виявилась мудрість поета, обережність думки, яка вагається, непевна, що знайшла абсолютну істину. Адже істина не однозначна і не обмежується цариною науки, чи «діла», чи кохання. Вона в синтезі усіх начал, в людині, в її невпинних пошуках і боротьбі.
Фабула твору не розкриває повністю його сенсу. За зовнішніми подіями криється глибокий внутрішній смисл трагедії. Він осягається, зокрема, через поетичну мову персонажів, яка передає найтонші відтінки їхніх роздумів і почуттів. Мова Фауста пронизана думкою, пристрастю, енергією, захопленням; мова Мефістофеля відбиває його бездуховність, сповнена сарказму та іронії. Глибоким ліризмом пройнята мова Ґретхен, її почуття виливаються в пісні.
Проблеми, яких торкнувся Ґете в своєму «Фаусті», належать до вічних проблем людства, бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби». Суперечка між дияволом і людиною в душі самої людини є складною морально-філософською проблемою, що здавна хвилювала людей.

Copyright © 2019 Шкільні твори Rights Reserved.